Як це - бути волонтером у прес-центрі Форуму видавців?
День перший (або за день до офіційного відкриття) — 11/09/2013
Починається все з того, що приходиш така допомогти іншим волонтерам на акредитації в Палац Мистецтв, тобі все показують, розповідають правила, знайомлять зі списками. Голова йде обертом. Стоїш, біля тебе табличка «Преса», чекаєш журналістів, які мають бігти до тебе кидаючи все на своєму шляху. Ага, вже:
— Доброго дня, скажіть, я можу у Вас зареєструвати наше видавництво?
— Доброго дня. Ні, вибачте, реєстрація завтра з 9:00
— А, може, Ви мене все-таки зареєструєте зараз? Чому мені завтра йти?
— Ніяк не можу Вам допомогти, та і взагалі, я реєструю тільки журналістів, ось табличка стоїть...
— Ви розумієте, я просто… бла-бла-бла
— Усі особисті питання — ДО ДИРЕКЦІї!
— Доброго дня!
— Доброго, чим можу допомогти?
— Ви мене можете зареєструвати?
— Так, із радістю! Ваше прізвище, назва ЗМІ, в якому працюєте.
— Ні, я пенсіонерка, прочитала, що пенсіонерам безкоштовні перепустки роздають, зареєструйте мене, будь ласка.
— Завтра офіційне відкриття, перепустки можна придбати та отримати завтра з 9:00.
— Дочко, то я їхала оце так довго, щоб дізнатися, що треба їхати завтра.
— Нічого не можу зробити, від мене це не залежить.
— Але що мені тоді робити?
— Мені здається, що ми можете запитати це У ДИРЕКЦІЇ, це одразу за рогом від нашого прес-центру.
Далі було ще кілька аналогічних діалогів, які мало чим відрізнялися від вищезгаданих. Між ними, звісно проскакували журналісти, які приходили отримати свої перепустки на Форум Видавців: починаючи від фрілансерів та працівників студентських газет та закінчуючи загальновідомими ЗМІ.
До речі, про останні.
Кінець робочого дня, мої колеги почали збиратися додому і в один момент вийшло так, що я стояла на реєстрації сама. Стою, очі втупилися в монітор. Підходять пенсіонери, учасники, гості, журналісти. А я що? Однаково завчені фрази, мила професійна посмішка, втомлений погляд. Шоколадка? Ні, дякую.
І чергового разу все йшло ніби по уявному плану, отож бо й воно, що «ніби»:
— Доброго вечора. Ми можемо отримати у вас свої беджики преси і зареєструватися? — промовив дуже знайомий голос, не звернула на це увагу, запрацювалася я вже, певно.
— Доброго-доброго, саме у мене. Кажіть свої прізвища та назву вашого ЗМІ.
— Ой, як добре. Я — Мухарський, це мої колеги, їх прізвища: Журналіст1 і Журналіст2, — насправді я вже забула, тож зараз нарекла їх умовно.
Ну а що я? Хіба ж я вслухаюся в кінці робочого дня в слова? Хіба ж дивлюся уважно на людей? Звісно, та-та:
— Журналіст1, тримайте Ваш прес-пакет, ось тут бедж, обережно, не згубіть. А ось, Ваш прес пакет, Журналіст2, так-так, там все є і програмка, і все, що потрібно. А як там Ваше прізвіще?
— … Мухарський
— Антон Дмитрович?! Можна автограф?!
Добре, що люди розуміють гумор та завантаженість працівників у перші дні такого фестивалю. Стою собі, розмовляю з Олегом, вже ніби прокинулась і тут Антін Мухарський повертається зі своїми колегами:
— Скажіть, нам не вистачає стенду, де нам можна взяти ще один? — почувши це, я з острахом нахиляюся до Олега і шепочу:
— Що робити, ми ж не видаємо стенди? НА ДИРЕКЦІЮ ЇХ?
— Ти щооо? - обурливо відповідає він мені та повертається до них — Ось-ось, беріть цей стенд, так-так, можна, ми все владнаємо.
<...>
Весь мій тиждень пройшов так: з подіями ознайомитися, заходи відвідати, статтю написати, фотографії вислати. Навіть прикро те, що не приділила увагу самому Львову, немає фотографій архітектури, краси вулиць.
Спати? Для чого?
Друзі? Привіт, та-та, побачимося.
Кава? З радістю.
А взагалі, бути волонтером на Форумі Видавців дуже круто! Це найкращі емоції, цікаве спілкування з творчими людьми. Нехай — це кімната в гуртожитку на шістьох особливих дівчат, вічно холодна вода в душі, але Форум Видавців — це завжди вічно гарячі враження
Починається все з того, що приходиш така допомогти іншим волонтерам на акредитації в Палац Мистецтв, тобі все показують, розповідають правила, знайомлять зі списками. Голова йде обертом. Стоїш, біля тебе табличка «Преса», чекаєш журналістів, які мають бігти до тебе кидаючи все на своєму шляху. Ага, вже:
— Доброго дня, скажіть, я можу у Вас зареєструвати наше видавництво?
— Доброго дня. Ні, вибачте, реєстрація завтра з 9:00
— А, може, Ви мене все-таки зареєструєте зараз? Чому мені завтра йти?
— Ніяк не можу Вам допомогти, та і взагалі, я реєструю тільки журналістів, ось табличка стоїть...
— Ви розумієте, я просто… бла-бла-бла
— Усі особисті питання — ДО ДИРЕКЦІї!
— Доброго дня!
— Доброго, чим можу допомогти?
— Ви мене можете зареєструвати?
— Так, із радістю! Ваше прізвище, назва ЗМІ, в якому працюєте.
— Ні, я пенсіонерка, прочитала, що пенсіонерам безкоштовні перепустки роздають, зареєструйте мене, будь ласка.
— Завтра офіційне відкриття, перепустки можна придбати та отримати завтра з 9:00.
— Дочко, то я їхала оце так довго, щоб дізнатися, що треба їхати завтра.
— Нічого не можу зробити, від мене це не залежить.
— Але що мені тоді робити?
— Мені здається, що ми можете запитати це У ДИРЕКЦІЇ, це одразу за рогом від нашого прес-центру.
Далі було ще кілька аналогічних діалогів, які мало чим відрізнялися від вищезгаданих. Між ними, звісно проскакували журналісти, які приходили отримати свої перепустки на Форум Видавців: починаючи від фрілансерів та працівників студентських газет та закінчуючи загальновідомими ЗМІ.
До речі, про останні.
Кінець робочого дня, мої колеги почали збиратися додому і в один момент вийшло так, що я стояла на реєстрації сама. Стою, очі втупилися в монітор. Підходять пенсіонери, учасники, гості, журналісти. А я що? Однаково завчені фрази, мила професійна посмішка, втомлений погляд. Шоколадка? Ні, дякую.
І чергового разу все йшло ніби по уявному плану, отож бо й воно, що «ніби»:
— Доброго вечора. Ми можемо отримати у вас свої беджики преси і зареєструватися? — промовив дуже знайомий голос, не звернула на це увагу, запрацювалася я вже, певно.
— Доброго-доброго, саме у мене. Кажіть свої прізвища та назву вашого ЗМІ.
— Ой, як добре. Я — Мухарський, це мої колеги, їх прізвища: Журналіст1 і Журналіст2, — насправді я вже забула, тож зараз нарекла їх умовно.
Ну а що я? Хіба ж я вслухаюся в кінці робочого дня в слова? Хіба ж дивлюся уважно на людей? Звісно, та-та:
— Журналіст1, тримайте Ваш прес-пакет, ось тут бедж, обережно, не згубіть. А ось, Ваш прес пакет, Журналіст2, так-так, там все є і програмка, і все, що потрібно. А як там Ваше прізвіще?
— … Мухарський
— Антон Дмитрович?! Можна автограф?!
Добре, що люди розуміють гумор та завантаженість працівників у перші дні такого фестивалю. Стою собі, розмовляю з Олегом, вже ніби прокинулась і тут Антін Мухарський повертається зі своїми колегами:
— Скажіть, нам не вистачає стенду, де нам можна взяти ще один? — почувши це, я з острахом нахиляюся до Олега і шепочу:
— Що робити, ми ж не видаємо стенди? НА ДИРЕКЦІЮ ЇХ?
— Ти щооо? - обурливо відповідає він мені та повертається до них — Ось-ось, беріть цей стенд, так-так, можна, ми все владнаємо.
<...>
Весь мій тиждень пройшов так: з подіями ознайомитися, заходи відвідати, статтю написати, фотографії вислати. Навіть прикро те, що не приділила увагу самому Львову, немає фотографій архітектури, краси вулиць.
Спати? Для чого?
Друзі? Привіт, та-та, побачимося.
Кава? З радістю.
А взагалі, бути волонтером на Форумі Видавців дуже круто! Це найкращі емоції, цікаве спілкування з творчими людьми. Нехай — це кімната в гуртожитку на шістьох особливих дівчат, вічно холодна вода в душі, але Форум Видавців — це завжди вічно гарячі враження
0 коментарів